Життя після шахти: як гірники Донеччини шукають себе після втрати копалень

«Двадцять хвилин на дев’яту ранку, четвертого грудня двадцять п’ятого року – шахта Білозерська припиняє своє існування. Напруга з неї знімається ….. Все, шахта знеструмлена! Всім дякую за роботу», – каже чоловік у шахтарській робі та один за одним вимикає рубильники. Це відео зафіксувало передсмертний подих передостанньої працюючої шахти на Донеччині. Залишилась лише одна.

За даними Донецької ОВА до початку повномасштабного вторгнення в області, підконтрольній українській владі, працювало 13 вугледобувних підприємств різних форм власності, до складу яких входило 23 шахти. Штатна чисельність працівників складала близько 30 тисяч осіб.

Внаслідок широкомасштабної збройної агресії РФ проти України, проведення активних бойових дій на території області, пошкоджень та руйнувань через обстріли, а також окупації частини території області, більшість підприємств вугільної галузі регіону припинили свою виробничу діяльність. Переважну більшість працівників цих підприємств звільнено або з ними призупинено трудові відносини.

Багато шахтарів почали виїжджати з регіону в серпні-вересні минулого року, коли лінія фронту обвалилась біля Покровська та Мирнограду та стрімко почала рухатись у бік Добропілля. Як склались їхні долі, чи вдалося знайти роботу за фахом на інших шахтах країни, читайте у спеціальному матеріалі «ОстроВа».

З шахтарів у матроси

Віталій – мешканець Мирнограду, майже чверть віку пропрацював в шахтоуправлінні «Покровське». Починав з лави, де безпосередньо добував вугілля, потім перейшов на легкий труд. Був машиністом підземного устаткування, а перед евакуацією декілька років слюсарем-ремонтником на поверхні.

«Я планував працювати до шістдесяти років, а потім відпочивати та займатись своєю садибою. Ми жили у приватному будинку, який залишився від батьків. Я вирощував виноград, дружина – овочі. Просто для душі, нам це подобалось. Але, після ювілею, довелось виїжджати з міста, бо у Мирнограді стало небезпечно жити. Я звільнився з шахти у серпні двадцять четвертого року, ми кинули тут все нажите та поїхали», – розповідає Віталій.

Родина поїхала до Одеси, місто обрали навмання. Житло почали шукати за допомогою рієлтора. Віталій зупинився на другому перегляді, квартира влаштовувала ціною. За оренду він платить 8000 гривень плюс комунальні. Колишньому шахтарю пощастило – власниця житла при передачі ключів запропонувала йому роботу.

«Вона подивилась на мене, розпитала подробиці та сказала: «Ти мені підходиш». Так я став матросом-рятівником у комунальному підприємстві «Рятувально-водолазна служба». Тепер замість шахти цілий день на морі, не робота, а мрія», – шуткує Віталій.

Йому насправді подобається нове місце. Хоча вже давно є шахтарська пенсія, зарплата допомагає покривати оренду. До того ж дружина не відразу знайшла для себе роботу, і ці додаткові кошти були зовсім не зайві. Вже другий рік Віталій живе та працює в Одесі та поки що нічого змінювати не збирається.

Від начальника дільниці до агента з нерухомості

Сергій Штурхецький зробив непогану кар’єру в шахтоуправлінні «Покровське». Після технікуму він досить швидко очолив дільницю та відпрацював вісімнадцять років. Цього, на жаль, недостатньо, щоб оформити шахтарську пенсію. Не вистачає ще сім років, тому, що Сергій був інженерно-технічним робітником.

«Я евакуювався з Покровська у серпні минулого року. Ще раніше відправив родину до Кам’янського. Звернув увагу на погане самопочуття. В мене діагностували новоутворення в легені. Тому відразу після виїзду довелось займатись власним здоров’ям. Мені зробили операцію, видалили пухлину, але про важку працю на шахті тепер треба забути», – розповідає Сергій.

Зараз йому сорок років. Теоретично ще можна працювати на шахті, щоб доробити до пенсії, але здоров’я не дозволяє. Після довгої реабілітації він почав шукати нову роботу лише влітку 2025 року. Звернувся до рієлтора, що колись знайшов родині житло у Кам’янському, та запитав, чи можливо спробувати себе у цій сфері. Його радо запросили працювати до агенції з нерухомості.

«Я потроху опановую нову професію. Мені це подобається, бо сфера нерухомості не забирає весь особистий час, як це було в шахтоуправлінні. Я сам планую робочий графік, він досить гнучкий, без прив’язки до офісу. Можу приділити увагу родині», – каже Сергій.

Але за шахтою дуже сумує, не вистачає того особливого «вайбу», притаманного лише шахтоуправлінню «Покровське». Можливо тому, підтримує зв’язок з багатьма колишніми товаришами.

Замість відбійного молотка тримає руль автівки

Дмитру сорок один рік. Він працював на різних шахтах Донецької області. Останні п’ятнадцять років добував вугілля на Білозерській. Встиг заробити там шахтну пенсію і тримався на підприємстві до початку лютого 2025 року. Потім працювати там стало небезпечно, він написав заяву і поїхав у Горішні Плавні.

«Там вже другий рік живе жінка із дітьми. Ми самі з Покровська, коли ситуація у місті почала нагнітатись, я відправив родину з рідного міста в евакуацію. А сам переїхав до Білозерського ближче до шахти, щоб допрацювати до пенсії. Залишалось кілька місяців. У вересні двадцять четвертого я почав отримувати пенсію та автоматом доробив ще пів року, поки це було можливо», – розповідає Дмитро.

На новому місті чоловік хотів трохи відпочити. Стреси від постійних обстрілів Донеччини та важка робота в шахті добре вдарили по нервовій системі. Але робота знайшла його сама. Дружина Ігоря працювала на одному з підприємств Горішніх Плавнів. Туди був потрібен водій. Вона запропонувала йому спробувати.

«Я працюю без офіційного оформлення. Мене це влаштовує наразі. У нас з дружиною двоє дітей – десяти та чотирьох років. Треба їх годувати, одягати, школа, садочок. Ще в мене є дитина від першого шлюбу, якій чотирнадцять років, теж треба допомогти. Платимо за оренду квартири шість тисяч гривень. Ще тисячу за гараж. Разом з комунальними набігає понад десять тисяч в місяць», – розповідає Дмитро.

У мирному житті він навіть не уявляв для себе іншої роботи окрім шахти. Але реальності сьогодення змусили пристосовуватись до змін. Колишній шахтар і сам не знає: добре це чи погано. Він просто пливе за течією. Можливо для нього це зараз найкраще.

Дві школи життя – шахта та поліція

Ігор Логойко прийшов працювати в шахтоуправління «Покровське» перед початком повномасштабного. Після закінчення технікуму він опанував професію механіка. Загалом його шахтний стаж склав три роки. На підприємстві хлопець протримався до серпня 2024 року, коли ситуація на фронті біля Покровська почала загострюватись.

«Перед цим я відпочивав в Одесі. Мені так сподобалось це місто, що подумав, якщо у Покровську стане зовсім кепсько, переїду сюди. Так згодом і сталось. На початку вересня я написав заяву на звільнення і ми з дружиною поїхали спочатку до Києва. Там побули тиждень, поки я остаточно вирішив робочі моменти, та двигнулись до Одеси. Ще в дорозі дружина почала шукати житло. Ми їхали власною машиною», – розповідає Ігор.

Начебто домовились про оренду, але поки їхали, квартиру вже здали. Дивом знайшли нове житло за допомогою іншої рієлторки родом з Маріуполя. Вона швидко допомогла землякам. Більшість грошей, які виплатили Ігорю після звільнення, пішли на перший внесок та комісію.

«Роботу я теж не відразу знайшов. Обдзвонював різні підприємства, зі мною обіцяли зв’язатись та запросити на співбесіду, але так ніхто і не запросив. Хоча слух по Одесі вже пройшов, що колишні робітники шахтоуправління дуже гарні фахівці. Наших на той час багато було у місті. Через постійні невдачі я занепав духом», – пригадує Ігор Логойко.

Ситуацію врятувала випадкова зустріч на пляжі. У Ігора був день народження і він вирішив провести його біля моря. Там познайомився з поліцейським, який, дізнавшись його історію, запропонував службу в рядах Національної поліції України. Але від пропозиції до прийняття остаточного рішення пройшло ще пів року. А поки колишній механік найсучаснішої шахти України був вимушений працювати продавцем в одному з мережевих магазинів з продажу розливного пива.

«Я ледь зводив кінці з кінцями. Майже всі гроші уходили на оренду та продукти. Через це почались непорозуміння з дружиною. На жаль наша родина не витримала таких випробувань. Ми розстались. У грудні двадцять четвертого року я подзвонив своєму новому знайомому і сказав, що дозрів до роботи в поліції. Але все виявилось трохи складніше», – розповідає Ігор.

Треба було дочекатись чергового набору саме в Одеській області. Це сталось наприкінці лютого 2025 року. Почався процес збору та подачі документів, який тривав ще два місяці. Ігора призначили на посаду «Служба освітньої безпеки». По простому це – шкільний офіцер, людина, яка не лише захищає дітей, а ще й навчає безпечного життя. Це новий проект в Україні, якій втілюють за ініціативою Олени Зеленської.

«Після призначення я на пів року поїхав в «учєбку» до Дніпра. Це було як служба в армії, тільки по пришвидшеній програмі. Курсанти вивчали законодавство, основи психології, здавали спортивні нормативи. Нас було понад двадцятеро людей з різних куточків України. Це була вже друга школа життя. Першу я пройшов на шахті», – розповідає Ігор.

Тепер він працює в одній зі шкіл міста Південне Одеської області. В Ігоря є власний кабінет та певні службові обов’язки. Він розповідає дітям про правила дорожнього руху, протидію домашньому насильству та торгівлі людьми, тощо. Нарешті чорна смуга закінчилась. В минулому – евакуація, складні пошуки роботи, розставання з дружиною, інтенсивне навчання та початок нового життя.

«Ці зміни я прийняв гідно. Є такі слова, що вчителя, лікаря та поліціянта професія обирає сама. Вийшло так, що зараз я одночасно і поліцейський, і вчитель», – резюмує Ігор Логойко.

З підземелля до чотирьох стін

Олег працював на шахті «Алмазна», що в Добропіллі до літа минулого року. Він не став з родиною чекати, коли лінія фронту дійде впритул, виїхав завчасно, хоча й тоді місто потерпало від ракетних обстрілів.

«Мені залишилось доробити до пенсії зовсім трішки. Як тільки оформив документи та отримав перші виплати, ми поїхали. Для життя обрали місто Чорноморськ. Тут не така висока оренда у порівнянні з Одесою і море поруч», – каже колишній шахтар.

Олегу сорок один рік, тому він вирішив не шукати роботу на новому місці, щоб не світитись у ТЦК. З квартири він майже не виходить. Родина живе на його пенсію та зарплату жінки. В них є донька-підліток. Поки дружина працює, а дівчинка в школі, він хазяйнує разом з тещею.

«Якби не довелось виїжджати з Добропілля, я б ще працював під землею, сили були. А тепер, через мобілізацію, не хочу, щоб мене запхали до «буса» насильно та відправили в цю м’ясорубку. В чотирьох стінах можна з’їхати з глузду. Від безділля тільки й сиджу у тік-тоці, дивлюсь, як руйнують наші рідні міста та шахти», – зізнається Олег.

Шахтар – він і в Німеччині шахтар

Олександр ще на початку повномасштабного вторгнення прийняв рішення виїжджати з Покровська, та не кудись на захід країни, а відразу за кордон, до Німеччини. На той час в нього було троє неповнолітніх дітей. Спочатку відправив дружину до родичів, які вже давно оселились в цій країні, а в березні 2024 на власній автівці поїхав до родини.

Він майже двадцять років відпрацював в шахтоуправлінні «Покровське». Починав під землею, в лаві. Потім керував дільницею на поверхні. Не став навіть допрацьовувати до шахтарської пенсії.

«Я вже тоді розумів, що нічого хорошого на Донбасі не буде через близькість лінії фронту. Тому не вагаючись прийняв це рішення. Ми кинули все: квартиру, будинок батьків, дачу. Зараз цього житла вже не має, все зруйновано. Тому вертатись нам нікуди», – розповідає Олександр.

Кілька років родина жила на виплати для біженців. Вивчали мову, дітей відразу віддали в німецькі садочок та школи. Зараз вони вже як справжні німці, так добре говорять, що не відрізниш від місцевих. Молодша донька навіть староста у своєму класі. Старшій вже виконалось вісімнадцять, дівчина опановує професію перукаря.

«Роботу я почав шукати через два роки, коли склав мовний екзамен та отримав рівень В2. По черзі розсилав резюме в різні компанії. Майже всюди мені відмовили. Через пів року все ж таки отримав позитивну відповідь. Це компанія, яка займається проходженням вертикальних стовбурів для будівництва копалень», – каже Олександр.

Він пройшов співбесіду, підписав контракт і вже дев’ятий місяць працює прохідником. Робота вахтова: два тижні на шахті, тиждень вдома. Фірма покриває всі розходи на логістику, житло та харчування. Зарплатня за словами Олександра вище за середню в Німеччині.

«Зараз ми самостійно сплачуємо за наш будинок та повністю себе забезпечуємо. За виключенням деяких нюансів мені тут подобається. Німецькі шахтарі нічим не відрізняються від українських. Шахтарське братерство та звичаї однакові. Тільки день шахтаря тут відмічають на початку грудня, на Святу Варвару – захисницю шахтарів. Єдина різниця, що ми проходимо стовбури не для розробки вугільної шахти, бо в Німеччині зараз не ведеться видобуток вугілля, а для інших корисних копалин», – констатує Олександр.

Якщо Євросоюз припинить тимчасовий прихисток для українців, він буде змінювати параграф на іншій, щоб назавжди залишитись тут.

Державна допомога у працевлаштуванні

З цих історій видно, що ніхто з шахтарів не звертався по допомогу у пошуку роботи до центрів зайнятості. За офіційними даними Донецького ОЦЗ станом на 01.12.2025 на обліку в Донецькій службі зайнятості перебувало 178 осіб, які раніше працювали на вугільних підприємствах Донецької області, з них 167 мали статус безробітного. Ці цифри майже не відрізняються від даних на початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну і складають 170 та 153 людини відповідно.

А де ж поділись 30 000 осіб, що працювали на вугільних підприємствах підконтрольної частини Донеччини до початку великої війни? Висновок: перейшли на дочірні підприємства, знайшли іншу роботу самостійно, поїхали за кордон, мобілізувались, залишились в окупації, загинули або померли...

Проте в разі потреби працівники підприємств вугільної промисловості мають можливість отримати повний спектр соціальних послуг, які надає служба зайнятості.

Що буде далі?

Зараз в області залишається працювати лише шахта «Новодонецька», але й там безпекова ситуація дедалі гірше. Через постійні обстріли вугільні підприємства знеструмлюються, а відсутність електрики несе загибель для шахт. Чи можливе відновлення після перемоги?

«Вугілля Україні дуже потрібно. Запаси газу у нас не такі вже й великі. Тим паче росіяни б’ють не лише по шахтах, а й по газових сховищах. На складах теплоелектростанцій у порівнянні з минулим роком вугілля зменшилось майже на один мільйон тон», – повідомив голова Незалежної профспілки гірників України Михайло Волинець.

Він наголосив, що країна опинилась у вкрай важкій ситуації через нестачу вугілля. Адже воно використовується не лише для теплоелектростанцій, а й у багатьох сферах господарської діяльності та промисловості.

Знеструмлення шахти «Білозерська», про яку згадується на початку статті, може бути не кінцем а паузою, що ж до інших шахт… «Приватна компанія, якій належить шахта, намагалась її зберегти. Лаву закріпили брусом. Якщо ця територія буде відстояна, шахту можна відновити. А там просто «золота» лава, вона має вугілля подвійного призначення. Його можна використовувати у коксохімічній промисловості. Але ми говоримо зараз лише про цю шахту», – пояснив Волинець.

…

Чи будуть відновлювати інші шахти в Україні та зокрема на Донеччині – невідомо. Адже більша частина області зараз окупована. Життя після шахти все ж таки існує, про це говорять реальні історії людей, які там працювали.

Фото з особистих архівів героїв

P.S.  Авторка цієї статті висловлює щиру подяку Сергію Штурхецькому за допомогу у пошуку цікавих героїв.